Tarasz Sevcsenko Emlékoldal
Ha ukrán irodalomról van szó, kétségtelen és sohase vitatott értékelő ítélet, hogy Sevcsenko a legnagyobb, világirodalmi színvonalra emelkedő ukrán költő. Ugyanakkor mint festőművésznek elismert rangja van a művészettörténetben. Rangos polgári foglalkozása lett volna a kijevi egyetemen, ahova rajztanárnak hívták meg, de alig néhány nappal kinevezése után - lázadás és lázítás címen - letartóztatták, és jó tíz évig hol rab, hol elítélt, hol kényszermunkás volt, távol minden szellemi tevékenységtől. Egész valószínűtlen életútján talán az a leginkább meglepő, hogy ez idő alatt írta - persze titokban - a legtöbb és talán legszebb versét. Ezek kéziratait összetűzve a csizmájába rejtette, vigyázott rájuk, és amikor kiszabadulása után megjelenhettek, szinte azonnal a remekműveknek kijáró széles körű siker fogadta őket. Minthogy nagyobb részüket a cenzúra eltiltotta a közléstől, első sértetlen gyűjteményük Lipcsében jelent meg, ahová tisztelő, tekintélyes barátai - Nyekraszov, Csernisevszkij. Dobroljubov - juttatták el. De a német környezetben napvilágot látó ukrán versek nemcsak Ukrajnában, hanem a szélesebb Orosz Birodalomban és Lengyelországban is sikert arattak. Ezeken a tájakon már a költő életében nemcsak népszerűek, de nagyra becsültek is voltak a Sevcsenkó-versek. Ehhez a széles körű otthonossághoz hozzájárult, hogy Sevcsenko az ukránon kívül anyanyelvi szinten tudott, írt, verselt is oroszul és lengyelül. Idővel megtanult németül és franciául is, otthonos volt a történelemben és a néprajzban. Ehhez olyan rendíthetetlenség és lelkierő kellett, amely nélkül nem is lehetne megérteni mindössze 47 évre terjedő életútját és eredményeit.
A legnyomorúságosabb jobbágysorban született, gyermekkorában már paraszti munkára fogták. 11 éves volt, amikor árva lett. Egy ideig még pásztorkodott, mezei béresmunkát végzett. De kiderült, hogy szép énekhangja van, a népdalok szinte ragadtak rá. Ezt felfedezte a falusi kántor, és maga mellé vette, zsoltárokra tanította, hogy segédkezzék a templomi szertartásokon. Ez a kántor - falusi szokás szerint - egyben tanító is volt. Az éles eszű, könnyen tanuló fiú hamarosan jártas lett az ábécében és az egyszeregyben. 14 éves fővel már maga is írt népdal formájú, énekelhető verseket. A kántortanító néhányat megmutatott a földesúrnak is. Ez a falusi hatalmasság emberségesnek bizonyult, érdeklődni kezdett a tehetséges siheder iránt, s maga mellé vette házi szolgalegénynek. Egy ideig takarította is a szobákat, rendben tartotta a kertet, söpörte az udvart és közben, ha papírhoz és ceruzához juthatott, rajzolt. A földesúr az ismerősöknek is megmutatta a szolgalegény rajzait és úgy vélte, érdemes lenne taníttatni.
Sokkal később a költő úgy emlékezett vissza egykori gazdájára, mint szellemi atyjára. A derék földesúr a fiút felvitte Ukrajna fővárosába, Kijevbe és a maga költségére rajziskolába íratta. Ukrajna az Orosz Birodalom tartománya volt. Az ukrán nemesség jobbágyi megalázottságban érezte magát. Közben persze minden iskolába járó ukrán fiú megtanult oroszul, hiszen ez volt a tanítás nyelve is. Itt azonban még keveset tanulhatott, mert ura a litvániai Vilnába (ma Vilnius) költözött. Litvánia Lengyelországhoz tartozott, Lengyelország viszont nyugati felével együtt szintén Oroszországhoz. Sevcsenko ura jóvoltából ott is iskolába járhatott, lengyel iskolába. Hamar megtanult lengyelül, és megismerte Mickiewicz költeményeit. Ez a lendületes-romantikus költészet indította el az eddig is verselő fiút a költészet útjára, ahol hamarosan megtalálta saját hangját. Az igaz, hogy Mickiewicz jellegzetesen romantikus költő, és a romantika ez időben világdivat volt. Sevcsenko azonban paraszti környezetben nőtt fel, a nép gondjait és a megaláztatás nemzeti gondjait mint témavilágot hozta magával. A nehéz mindennapok élményei és saját szemlélete ösztönösen is a realizmus felé irányították útját. Formavilága is magán hordozta a népdalok hatását.
Amikor 17 éves volt, pártfogó földesura a fővárosba, Szentpétervárra költözött. A verseket író, egyre jobban rajzoló fiút - bár jogilag ugyan továbbra is jobbágy volt - valójában az egész úricsalád már inkább nevelt fiúnak tekintette. Ott már magasabb képzőművészeti iskolába járhatott. Kapcsolatba kerülhetett az egyetemista ifjúsággal. Ezek közt több olyan művelt fiatalember akadt, akik a forradalmi demokraták körébe tartoztak. Volt köztük író, költő, festő, még könyvkiadó is. Körükben egyre megbecsültebb volt költőnek is, festőnek is Sevcsenko. Néhány módosabb barát összeadott annyi pénzt, hogy a jogilag még mindig jobbágy barátot kiválthatták. Földesura készséggel elfogadta a pénzt az amúgy is kedvelt, most már felnőtt fiúért. Ekkorra megjelent első versgyűjteménye, "Kobzos" (ukránul "Kobzar") volt a címe. Mindössze nyolc költeményt tartalmazott, a legtöbbnek formája a hajdani népi énekekére emlékeztetett. Innét a cím. Értelmiségi körökben azonnal sikere volt. Sokkal később, verseinek bőséges gyűjteménye ugyanezt a címet viselte, mintha minden, amit írt, a kezdetek kibővítése volna. Holott addig küzdelmes, gyötrelmes éveket kellett végigélnie. Témavilága sokat módosult, gazdagodott. Hangja egyre forradalmibb lett.
1845-ben hazaköltözött Ukrajnába. Ott költészete eltelt az otthoni tájak képeivel, a nép életének ábrázolásával, a hagyományos formák egyre reálisabb tartalommal teltek meg. Hivatásszerűen kezdett foglalkozni az ukrán múlt mozzanataival. Munkatársa lett a "Régi okmányokat vizsgáló bizottság" nevű történész társaságnak. A forradalmi demokrata barátok révén a "Cirill és Metód társaság"-nak, amely a szláv népek testvériségét hirdette, de titokban küzdött a jobbágyság felszabadításáért, az önkényuralom megszüntetéséért és mindenekelőtt a nemzeti elnyomás ellen. Sevcsenko a nagy célok népszerűsítéséért járt az ukrán falvakban, a paraszti nép körében. Közben már kedvelt festő volt, a képeit jól fizették. Rajztudása szakmai körökben is elismerésre talált és 1847-ben - 33 éves korában - a kijevi egyetem meghívta rajztanárnak professzori címmel és rangban. Elérkezett odáig, hogy tisztes polgári színvonalon éljen, neves költő és festő lehessen, családot alapíthasson. De egyszerre bekövetkezett a zuhanás. Forradalminak ítélt tevékenysége és néhány lázítónak mondott költeménye miatt letartóztatták. Bíróság elé került, előbb börtönre ítélték. Az ügy híre eljutott a cári udvarig. Az ítéletre II. Miklós cár saját kezűleg ráírta: "Szigorúan tilos írnia és festenie". (Ugyanez a cár volt, aki a következő évben, 1849-ben elsöpörtette a mi szabadságharcunkat is és akit világszerte "Európa csendőré"-nek neveztek).
A börtönben titokban írta azoknak a költeményeknek a javát, amelyek idők múltán az új - szintén "Kobzos" című - gyűjteményben világhíresek, hamarosan klasszikusok lettek. De a börtönévek leteltével sem engedték szabadon. Internálótáborokból kényszermunkatáborokba került. Majd besorozták közkatonának. Hihetetlen lelkierővel állta a megpróbáltatásokat. E gyötrelmes évek alatt írta lírai költeményei mellett elbeszélő, verses regényeknek tekinthető műveit, a "Kaukázus"-t és a nagy múltidéző történelmi verses regényt, a Husz János küzdelméről és vértanúhaláláról szóló "Eretnekek"-et. Az ötvenes évek vége felé szabadult. Az orosz irodalom legkiválóbbjai úgy fogadták, mint a kor nagy költőjét. Az ukrán értelmiség saját szellemi vezéralakjának tekintette. Volt három-négy gondtalan éve, hiszen közeledett az 1861-ben megvalósult jobbágyfelszabadítás. Ő, mint ifjabb korában, megint szeretett volna családot alapítani. A régi, romantikus szerelmes versek után most az idősebb kor elmélyült szerelmes verseivel talált új hangot. A nagy szabadságköltő nagy szerelmes költő is volt. Vágyódott, lelkesedett, reménykedett, de az életben sohase találta meg a beteljesedett szerelmet. Irodalmi elismerés közepette 47 éves korában halt meg. Temetése ukrán nemzeti gyásznap volt. A kor legjelentékenyebb orosz költője, Nyekraszov, elégiával búcsúztatta. A nemzetközi irodalmi vélemény Burns és Petőfi lelki rokonának szokta mondani.
Тара́с Григо́рович Шевче́нко (відомий також як Кобза́р; 25 лютого (9 березня) 1814, с. Моринці, Київська губернія, (нині Черкаська область) — 26 лютого (10 березня) 1861, м. Санкт-Петербург) — український поет, письменник (драматург, прозаїк), художник (живописець, гравер), громадський та політичний діяч, фольклорист, етнограф.
Член Кирило-Мефодіївського братства. Академік Імператорської академії мистецтв (1860).
Життєпис
Дитинство і молодість
Тарас Шевченко народився 25 лютого (9 березня) 1814[5] у селі Моринці Звенигородського повіту Київської губернії (нині Звенигородського району Черкаської області). Був третьою дитиною селян-кріпаків Григорія Івановича Шевченка і Катерини Якимівни Бойко після сестри Катерини (8 (20) листопада 1804 — близько 1848) та брата Микити (16 (28) травня 1811 — близько 1870)[6]. Згідно з родинними переказами, Тарасові діди і прадіди були козаками, служили у Війську Запорозькому й брали участь у визвольних війнах та повстаннях в Україні XVII–XVIII століть. Ці повстання були жорстоко придушені, й нормальне суспільне життя на Черкащині, Полтавщині, Київщині, Брацлавщині, Чернігівщині порушилося на тривалі роки. Переважна частина місцевого населення була закріпачена і зубожіла.
У 1816 році сім'я Шевченків повернулася до села Керелівка (нині Шевченкове Звенигородського району) Звенигородського повіту, звідки походив Григорій Іванович[7]. Дитячі роки Тараса пройшли в цьому селі. 12 (24) травня 1816 року народилася Тарасова сестра Ярина[8], а 26 січня (7 лютого) 1819 року — сестра Марія[9]. Одного разу малий Тарас пішов шукати «залізні стовпи, що підпирають небо», і заблукав у полі. Чумаки, зустрівши хлопця, забрали його з собою і ввечері привезли до Керелівки[10][11]. 8 (20) березня 1821 року народився Тарасів брат Йосип[12].
Восени 1822 року Тарас Шевченко почав учитися грамоти в місцевого дяка Совгиря[13]. У той час ознайомився з творами Григорія Сковороди. В період 1822-1828 років він намалював «Коні. Солдати» (цей твір не знайдено)[14].
29 січня (10 лютого) 1823 року його старша сестра і нянька Катерина вийшла заміж за Антона Красицького — селянина із Зеленої Діброви.
(20 серпня (1 вересня) 1823 року) від тяжкої праці й злиднів померла мати Катерина[15], й 7 (19) жовтня 1823 року батько одружився вдруге з удовою Оксаною Терещенко, в якої вже було троє дітей[16]. Вона жорстоко поводилася з нерідними дітьми, зокрема з малим Тарасом[17].
22 червня (4 липня) 1824 року народилася Тарасова сестра Марія — від другого шлюбу Григорія Івановича[18]. Тарас чумакував з батьком. Бував у Звенигородці, Умані, Єлисаветграді (тепер Кіровоград)[19]. 21 березня (2 квітня) 1825 року від тяжкої праці на панщині помер Григорій Шевченко[20], і невдовзі мачуха повернулася зі своїми дітьми до Моринців, а Тарас пішов у найми до дяка Петра Богорського, який прибув із Києва[21]. Як школяр-попихач, Тарас носив воду, опалював школу, обслуговав дяка, читав псалтир над померлими й навчався далі[22]. У той час Шевченко ознайомився з деякими творами української літератури. Не стерпівши знущань Богорського, Тарас втік від нього й почав шукати у навколишніх селах учителя-маляра[23]. Відчуваючи великий потяг до живопису, кілька днів наймитував і «вчився» малярства в диякона Єфрема (Лисянка Звенигородського повіту, нині Київської області)[24]. Також мав учителів-малярів із села Стеблева, Канівського повіту[25] та із села Тарасівки Звенигородського повіту[26]. 1827 року він пас громадську отару в Кирилівці й там зустрічався з Оксаною Коваленко. Цю подругу дитинства Шевченко не раз згадує у своїх творах. Їй присвячено вступ до поеми «Мар'яна-черниця»[27].
Наймитуючи в кирилівського попа Григорія Кошиця, Тарас бував у Богуславі, (куди возив поповича до школи, а яблука та сливи — на продаж). У цей же час їздив на базари до містечок Бурти і Шполи[28]. 1828 року Шевченка взяли козачком (слугою) до панського двору у Вільшаній (Звенигородського повіту на Київщині), куди він пішов по дозвіл учитися у хлипнівського маляра[29]. Коли Тарасові минуло 14 років, помер Василь Енгельгардт і село Кирилівка стало власністю його сина — Павла Енгельгардта[30], Шевченка ж зробили дворовим слугою нового поміщика в вільшанському маєтку. 6 (18) грудня 1829 року Павло Енгельгардт застав Шевченка вночі за малюванням козака Матвія Платова, героя франко-російської війни 1812 року), нам'яв вуха кріпаку-слузі та наказав відшмагати його на стайні різками[31]. Наступного дня наказ було виконано: кучер Сидорко відшмагав Шевченка[32]. Упродовж 1829-1833 років Тарас копіював картини суздальських майстрів[33].
Майже два з половиною роки — з осені 1828-го до початку 1831-го — Шевченко пробув зі своїм паном у Вільні[34]. Подробиці цієї подорожі мало відомі. Імовірно, що там він відвідував лекції малювання у професора Віленського університету Йонаса Рустемаса. У тому ж місті Шевченко міг бути очевидцем Польського повстання 1830 р. З цих часів зберігся Шевченків малюнок «Погруддя жінки»[35], який свідчить про майже професійне володіння олівцем[Джерело?].
Переїхавши 1831 року з Вільна до Петербурга, Енгельгардт взяв із собою Шевченка[36], а щоб згодом мати зиск на художніх творах (серед дворянства було модою мати своїх «покоєвих художників»), віддав його в науку на чотири роки до живописця Василя Ширяєва. Відтоді й до 1838 року Шевченко жив у будинку Крестовського (тепер — Загородний проспект, 8), де наймав квартиру Ширяєв[37]. Ночами, у вільний від роботи час, Шевченко ходив до Літнього саду, змальовував статуї, тоді ж уперше почав писати вірші[38].
1833 року він намалював портрет поміщика Павла Енгельгардта (акварель; оригінал, датований автором, зберігається в Національному музеї Тараса Шевченка в Києві).[39].
У повісті «Художник» Шевченко розповідає, що в доакадемічний період він намалював такі твори: «Аполлон Бельведерський», «Фракліт», «Геракліт», «Архітектурні барельєфи», «Маска Фортунати» (олівець)[40]. Шевченко брав участь у розпису Большого театру як підмайстер-рисувальник[41]. Створив композицію «Александр Македонський виявляє довіру своєму лікареві Філіппу» (акварель, туш, перо; дата і підпис Шевченка). Малюнок виконано на тему, оголошену ще 1830 року для конкурсу в Петербурзькій академії мистецтв на одержання золотої медалі[42].
Намалював: «Смерть Олега — князя древлянського» (туш), «Смерть Віргінії» (акварель, туш), на обох дати і підпис Шевченка[43], «Смерть Богдана Хмельницького» (туш, перо і пензель)[44]. До цього часу дослідники зараховують також Шевченкові малюнки, про які є згадка в його повісті «Художник»: «Геркулес Фарнезький»[45], «Аполліно» — копія[46], рисунки для розпису Великого театру в Петербурзі[47], «Маска Лаокоона»[48], «Слідок із скульптурного твору Мікеланджело»[49], «Голова Люція Вера»[50], «Голова Генія»[51]; «Анатомічна фігура»[52]; «Германік»[53]; «Фавн, що танцює»[54].
Викуп
Улітку 1836 року під час одного з петербурзьких нічних рисувальних сеансів у Літньому саду він познайомився зі своїм земляком — художником Іваном Сошенком, а через нього — з Євгеном Гребінкою, Василем Григоровичем і Олексієм Венеціановим, які познайомили Тараса зі впливовим при дворі поетом Василем Жуковським.[55]. Сошенко вмовив Ширяєва відпустити Шевченка на місяць, щоб той відвідував зали живопису Товариства заохочення художників[56]. Комітет цього товариства, «розглянувши рисунки стороннього учня Шевченка», ухвалив «мати його на увазі на майбутнє».
5 (17) квітня 1838 року Шевченко разом із Аполлоном Мокрицьким відвідав Ермітаж, де вони оглянули твори видатних художників (Ван-Дейка, Рубенса, Веласкеса, Рені та інших) і говорили про цінність їхніх полотен.
Навесні 1838-го Карл Брюллов і Василь Жуковський вирішили викупити молодого поета з кріпацтва. Енгельгардт погодився відпустити кріпака за великі гроші — 2500 рублів[57]. На той час ця сума була еквівалентна 45 кілограмам чистого срібла[58]. Щоб здобути такі гроші, Карл Брюллов намалював портрет Василя Жуковського — вихователя спадкоємця престолу, і портрет розіграли в лотереї, в якій взяла участь царська родина[59]. Лотерея відбулася 22 квітня (4 травня) 1838 року[60], а 25 квітня (7 травня) Шевченкові видали відпускну[57].
Дослідники-мистецтвознавці датують періодом 1837–1838 років також малярські твори, про які є згадка у повісті Шевченка «Художник», а саме:
- «Анатомічна статуя Фішера»[61];
- «Мідас, повішений Аполлоном»[62];
- «Едіп, Антігона та Полінік»[63];
- «Ієзекіїль на полі, всіяному кістками»[64].
В Петербурзькій академії мистецтв
Після викупу Шевченко оселився на 4-й лінії Васильєвського острова у будинку № 100[65]. Незабаром він став студентом Петербурзької академії мистецтв[66], а вже там — улюбленим учнем Брюллова[67].
Будучи вже неабияким портетистом, упродовж навчання він опанував також мистецтво гравюри й виявив видатні здібності як графік та ілюстратор. 23 червня (5 липня) 1838 року за рисунок з гіпсових фігур на місячному екзамені в Академії мистецтв Шевченкові виставлено номер тринадцятий (Найкраща робота оцінювалась № одиницею, а далі оцінки йшли по низхідній)[68].
2 (14) листопада 1838 року Шевченко в Гатчині написав «Думку» («Тяжко, важко в світі жити…»), вперше надруковано у харківському альманасі Бецького «Молодик»[69].
24 листопада (4 грудня) 1838 року переїхав на квартиру до Сошенка у будинок № 307 3-го кварталу Васильєвської частини (тепер — будинок № 47 на 4-й лінії)[70].
У кінці 1839 року Тарас Шевченко захворів на тиф. Одужував у маєтку Федора Пономарьова — свого найближчого друга в Академії мистецтв[71].
Водночас Шевченко наполегливо поглиблював свої знання, читав твори класиків світової літератури, захоплювався історією та філософією. Під враженням вістки про смерть автора «Енеїди» Шевченко написав вірш «На вічну пам'ять Котляревському»[72]. Разом із чотирма іншими його поезіями цей вірш побачив світ у альманасі Гребінки «Ластівка» (1841)[73].
Першу збірку своїх поетичних творів Шевченко видав 1840 під назвою «Кобзар»[74]. До неї увійшло 8 поезій[75]: «Думи мої», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка», «До Основ'яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч».
Окремими виданнями вийшли поеми «Гайдамаки» (1841)[76] та «Гамалія» (1844)[77].
Вірші Шевченка справили на українське суспільство велике враження, проте російська богема загалом негативно поставилася до молодого поета, звинувативши його головним чином у тому, що він пише «мужицькою мовою».
Улітку 1842, використавши сюжет поеми «Катерина», Шевченко намалював олійними фарбами однойменну картину, яка стала одним із найпопулярніших творів українського живопису[78].
Перша подорож Україною
13 (25) травня 1843 року Шевченко з Петербурга виїхав до України. Відвідав відставного поручника й українського поета Віктора Забілу на його хуторі Кукуріківщина під Борзною. Зупинився поет у Качанівці на Чернігівщині (маєток поміщика Григорія Тарновського)[79]. У червні 1843 побував у Києві, де познайомився з Михайлом Максимовичем та Пантелеймоном Кулішем[80], і на Полтавщині відвідав Євгена Гребінку в його Убіжищі[81]. 29 червня (11 липня) 1838 — в день св. Петра і Павла — відвідав разом із ним пишну гостину в хрещеної матері Гребінки, вдови-генеральші Тетяни Вільхівської в її «українському Версалі» в Мойсівці, де познайомився з поетом Олександром Афанасьєвим-Чужбинським та офіцером Яковом де Бальменом (пізніше присвятив йому поему «Кавказ»). В липні 1843 року в Ковалівці Шевченко відвідує Олексія Капніста — учасника руху декабристів, сина автора «Оди на рабство» і комедії «Ябеда» Василя Капніста. Обидва поїхали до Яготина, до Миколи Рєпніна-Волконського, щоб оглянути галерею картин і на замовлення Григорія Тарновського зробити копію з портрета Миколи Рєпніна. Там Шевченко познайомився з Варварою Рєпніною[82]. Того літа він відвідував своїх нових знайомих: Закревських в Березовій Рудці, Якова де Бальмена в Линовиці, Петра Селецького в Малютинцях, Олександра Афанасьєва-Чужбинського в Ісківцях, Ревуцьких в Іржавці, Ґалаґанів в Сокиринцях та Дігтярях. 20 вересня (2 жовтня) 1843 року гостював у рідному селі Кирилівці, Звенигородського повіту, на Київщині у сестри та братів[83]. Протягом жовтня-грудня 1843 року перебував у Яготині в Рєпніних, де на замовлення Олексія Капніста виконав дві копії з портрета М. Рєпніна (оригінал намалював швейцарський художник Й. Горнунг). Одна зберігається в Державному музеї Т. Г. Шевченка у Києві, а друга — в Ермітажі[84].
Поет проти імперії
Під впливом баченого і пережитого в Україні Шевченко написав вірш «Розрита могила», в якому висловив осуд поневолення українського народу царською Росією. В лютому 1844 року виїхав з України до Петербурга через Москву, де пробув один тиждень і зустрівся з Михайлом Щепкіним та Осипом Бодянським[85]. Під час першої подорожі до України Шевченко задумав видати серію малюнків «Живописна Україна»[86]. Саме тому в пошуках історичних сюжетів він мав намір звернутися до Петра Буткова. Про це поет написав у листі до Осипа Бодянського 29 червня (11 липня) 1844 року[87]. 30 жовтня (11 листопада) 1844 року комітет Товариства заохочення художників ухвалив дати Шевченкові грошову допомогу для видання «Живописной Украины», визначивши для цієї мети 300 рублів і зобов'язавши його надіслати для Товариства один примірник першого випуску видання[88]. Перші 6 офортів серії («У Києві», «Видубецький монастир у Києві», «Судна рада», «Старости», «Казка» («Солдат і Смерть»), «Дари в Чигирині 1649 року») вийшли друком у листопаді того ж року під назвою «Чигиринський Кобзар»[89]. 1844 року вийшов передрук першого видання «Кобзаря» з додатком поеми «Гайдамаки»[90]. Того ж року Шевченко написав гостро політичну поему «Сон» («У всякого своя доля»)[91] з критикою самодержавної системи Російської імперії. Проти цього твору дуже різко виступив Віссаріон Бєлінський[92].
22 березня (3 квітня) 1845 року Шевченко подав заяву до ради Академії мистецтв з проханням надати йому звання художника[93]. Рада, розглянувши заяву, ухвалила таке рішення: